Місто втілення мрій
Вінниця – адміністративно- територіальний центр Вінницької області, що знаходиться в південно-західній частині Правобережжя України. Територія міста — 6868 га. Розташоване в центральній частині Вінницької області. Місто Вінниця та його околиці розташовані в межах Волинсько-Подільського кристалічного масиву, прикритого четвертинними відкладеннями пісків, глин, вапняків та мергелів. Перемішуючись із залишками рослинного світу, вони утворили родючі чорноземні ґрунти. Фундамент цього масиву складається з найдавніших порід: гранітів, гнейсів, сієнітів, які в ряді місць виходять на поверхню і є цінним будівельним матеріалом.
Місто розташоване за 252 км (автомобільний шлях) від столиці України — міста Києва, за 429 км від міста-порту Одеси, за 369 км від Львова.
Через місто проходить залізнична колія. Вінницю називають «льотною столицею України». У місті розташований штаб військово-повітряних сил, а поблизу – аеропорт пасажирського і вантажного призначення Гавришівка. Найближчі до міста аеропорти знаходяться в м. Хмельницькому на відстані 100 км та в м. Києві (міжнародний) – на відстані 264 км.
Це сприяє встановленню тісних економічних зв’язків як із сусідами, так і з більш віддаленими торговими партнерами.
Місто Вінниця знаходиться на 49о пн. ш., тобто в середніх широтах, що визначає помірність її клімату. Для міста характерне тривале неспекотне літо з достатньою кількістю вологи та порівняно коротка несувора зима.
Середня температура січня — 5,8 градуса морозу, липня — 18,3 градуса морозу. Річна кількість опадів — 638 мм.
Із несприятливих кліматичних явищ на території міста спостерігаються хуртовини (від 6 до 20 днів на рік), тумани в холодний період року (37-60 днів), грози з градом (3-5 днів).
Тривалість світового дня коливається від 8 до 16,5 години.


Щедра земля і сприятливий клімат зумовили заселення людьми території нинішнього міста з прадавніх часів. Започаткування літопису Вінниці з 1363 року пов’язане з намаганням Великого Литовського князівства утвердити своє володарювання на Поділлі після розгрому татаро-монголів.
Історія міста невід’ємна від історії українського народу, який упродовж усього життя боровся за право бути володарем своєї землі. Нелегко жилося нашим предкам під час міжусобних війн у Литовському князівстві, 30 спустошливих нападів татар зазнала Вінниця з 1400 до 1569 року. Але й за цих важких умов місто розвивалось як економічний і культурний осередок. Найдавніша згадка про вінничанина, студента Краківського університету відома з 1469 року, а про першого ремісника – з 1508 року. У 1545 році у Вінниці налічувалось 273 будинки, через сім років — 429. Зі спорудженням у 1558 році нової фортеці на острові Кемпа виникло Нове Місто на правому березі Південного Бугу і продовжувало розвиватися Старе Місто на лівому.
За Люблінською унією, Вінниця входила до складу Польщі і з 1598 року була центром Брацлавського воєводства. Про її відчутну роль у господарському житті краю засвідчують надані у 1580, 1593 і у 1634 роках привілеї безмитної торгівлі на всій території польсько-литовської держави й утвердження магдебурзького права у 1640 році.
Важливі процеси у ті роки протікали у духовному житті її мешканців. Католики у 1617 та 1624 рр. завершили будівництво двох монастирів, у 1642 р. відкрили єзуїтський колегіум. Серед православних віруючих зростала популярність вінницького братства Кузьми й Дем’яна, яке з останньої чверті XVI століття утримувало українську братську школу. Завдяки зусиллям відомого діяча культури Петра Могили та брацлавського підсудка Михайла Кропивницького у 1632 році відкрито православний колегіум.
Визначальною подією цього століття в історії міста був розгром польського війська у березні 1651 року козацькими полками під проводом славетного Івана Богуна. У 1643 та 1653 рр. Вінницю відвідував Богдан Хмельницький.
Після приєднання Правобережної України до Росії і утворення Подільської губернії у 1797 р. місто стає центром Вінницького повіту, а на початку 1798 року в ньому запроваджено «Городовое положение», а по всій території Росії воно впроваджувалось лише після 1801 року. Із цих часів помітне поступове зростання міста, і в 1860 році в ньому вже налічувалось 10 тисяч жителів, п’ять шкіл, лікарня, 190 крамниць, працював театр.
Важливим стимулом подальшого розвитку міста стало будівництво Києво- Балтської залізниці та відкриття залізничного сполучення Козятин – Здолбунів, завдяки чому відкрились можливості безпосередніх зв’язків із Києвом, Одесою, Москвою, Петербургом, а також Польщею. За останні 40 років XIX століття Вінниця зросла майже у три з половиною рази. Їй належало перше місце в Подільській губернії за розміром товарообігу.
Відчутно змінювалось місто на початку XX століття. У 1911 році побудовано першу чергу водогону, встановлено електроосвітлення. У 1912 році відкрито трамвайне сполучення Замостя з центром міста, завершено будівництво суперфосфатного заводу.
1914 року Вінниця стає адміністративним центром Подільської губернії.
Бурхливі події відбувались у місті протягом 1917—1918 рр. Владу утримували революційні комітети робітничих і солдатських депутатів, ставленики австро-угорських військ, денікінської армії. Між тим у готелі “Савой” у центрі міста тимчасово перебував уряд Української Народної Республіки.
У 1923 році місто стає центром округу, а з 1932 року і до нинішнього часу — адміністративним центром утвореної Вінницької області.
Непоправних втрат зазнало місто в роки репресій комуністичного режиму. Та найбільш спустошливої шкоди йому завдали німецькі окупанти, які встановили у Вінниці особливий режим у зв'язку з розміщенням неподалік ставки "Вервольф". Під час війни 1941—1945 рр. кількість жителів зі 100 тисяч сменшилась до 27, із 50 промислових підприємств вціліли лише 10, повністю було зруйновано 1880 житлових будинків. Героїчними зусиллями вінничан і посланців інших регіонів країни наприкінці 1948 року майже повністю була відбудована промисловість міста, а в подальші роки в обласному центрі потужно розвивались електронна, радіотехнічна, металообробна та інші галузі.
У 1972 році в місті утворено три райони.
Із проголошенням Україною суверенності, внаслідок пробудження потужних демократичних сил Вінниця стала третім містом в Україні, у якому на головній площі з офіційної згоди місцевої влади замайорів синьо-жовтий прапор. Нині Вінниця розкинулась на 12 кілометрах мальовничих берегів Південного Бугу. Вона постійно зростає, стає ошатнішою, набуває європейських рис.
У нових економічних, соціальних та інших умовах Вінниця продовжує поступово розвиватись як промисловий та адміністративний центр області, органічно пов’язаний із іншими регіонами держави.
Нині у Вінниці діють відомі далеко за межами України національний медичний і технічний університети, державний педагогічний та аграрний університети. У них щорічно здобувають освіту близько 900 зарубіжних студентів майже з усіх континентів світу. Науковий потенціал міста доповнюють п’ять інститутів, 10 середніх спеціальних закладів, 9 науково-дослідних інститутів, 10 самостійних проектно-конструкторських організацій та два науково-конструкторські підрозділи.
На основі колишнього санаторію Військово-повітряних сил утворено Головний лікувально-діагностичний, експертно-реабілітаційний та науково-методологічний військово-медичний центр Військово-повітряних сил України, у якому створено відділення аерокосмічної медицини, впроваджено складні лікувально-реабілітаційні прийоми та методики.
Місто росте, розширюється, але, як і раніше, нечисленні пам'ятники старовини становлять основне ядро його визначних пам'яток. Цікаві архітектурні споруди є й у передмістях Вінниці.
В одній старій книзі образно відзначені соціально-економічні основи бурхливого розквіту будівництва на Поділлі кінця XVІІІ століття, коли після зникнення загрози татарських і турецьких набігів ще сильнішою стала безроздільна влада великих магнатів-кріпосників: "Не залишилося і сліду від вінницького замку, зате в околишніх селах височіють палаци і замки. При правлінні Станіслава-Августа піднеслися деякі брацлавські прізвища, і з тих пір із кожного сенаторського крісла виросло кілька палаців". Саме до таких палаців належали розташовані навколо Вінниці три резиденції графів Грохольських: П’ятничани, Стрижавка і Вороновиця.
Із Вінницею пов’язав понад 20 останніх років життя вчений, хірург, основоположник польової хірургії, засновник російського Червоного Хреста, автор чотиритомного видання “Топографічної анатомії” М. І. Пирогов, який у свій час врятував від гангрени знаменитого італійця Джузеппе Гарібальді. Музей-садиба М. І. Пирогова з церквою-некрополем завжди викликають велике зацікавлення у гостей і місцевих жителів.
Вінничани пишаються тим, що в нашому місті розпочав творчий шлях Український академічний театр ім. І. Франка, відкривав невмирущу красу української пісні славетний М. Д. Леонтович. Під патронатом ЮНЕСКО у місцевому краєзнавчому музеї зберігається найбільша колекція подільських ікон. Далеко за межами України відомі своєю виконавською майстерністю муніципальний хор і танцювальний колектив “Барвінок”.
Великою популярністю у місцевих жителів і гостей користується літературно-меморіальний музей "Великого сонцелюба", класика української літератури М. М. Коцюбинського, навколо якого гуртується і зростає творча молодь. У місті відновлюються численні історичні та будуються нові культові споруди.
Вінничани з великою повагою згадують міського війта Яцька Палагенка, страченого польською шляхтою за відстоювання незалежності міста, гайдамацького ватажка Гриву, селянського філософа Семена Олійничука, відомого художника Натана Альтмана, знавця Поділля Йосипа-Антонія Роллета, дослідника історії м. Вінниці Валентина Отамановського, письменника Михайла Стельмаха та багатьох інших, хто вписав чимало славних сторінок в історію міста.